Ми просто любимо, бо ця земля свята,
Вона нас народила і зростила.
Вітчизною зовемо неспроста,
Бо нам вона дала і душу, й крила.
Н.Красоткіна
Моє село розкинулось широко
У зелені над голубим ставком,
Колись гуляв тут вітер і осока,
Полин та ковила росли кругом.
Тихенько річечка Гнилий Ташлик
Текла в долині між очеретами.
Цвіли садки, і бджоли мед несли
Над запашними травами й лугами…
Місцину козаки облюбували
Свою паланку швидко заснували
Щоб на сторожі вартою стояти
І люд від орд чужинських захищати.
Поселення їх швидко заселялось
І скоро вже містечком воно стало:
З Осінським лісом над Дурненьким ставом,
З будинком панським, парком кучерявим,
Кутками, що і досі носять назви
Ті, давні, що історія дала:
Містечко, Довгалівка, Пелехівка
І Вереміївка й Чередниківка,
Березівка, що на краю села…
І нині всім милують око плеса,
І острів всередині ГЕСу
Красуня школа на Горі
Й садок на радість дітворі…
Ніколи край де Ви зросли - не забувайте;
Лиш тут так сяє сонце золоте,
З усіх доріг – додому повертайте
Щоби не загубить самих себе…
У мальовничому видолинку серед перелісків і ставків розкинулося село з оригінальною назвою та чарівною природою.
Історія його оповита переказами та легендами. Одна з легенд рзповідає про мальовничий ставочок біля Осінського лісу...
"Било колись на околиці лісу живодайне джерело. І була вода в ньому смачною, цілющою, і, навіть у найбільшу спеку, холодною.
Та вирішив місцевий пан засипали джерело землею, бо дуже вже заважали йому люди, що по воду приходили. Як наказав, так і зробили слуги. Але на ранок знову пробилася водичка з-під землі. Розгнівався пан і наказав засипати живодайне джерельце піском з камінням. Зробили і це слуги. Та на ранок джерело почало бити фонтаном. І утворився з тої водиці Дурненький ставок, бо дурною була забаганка пана".
Відтоді мальовничий, живодайний ставок - улюблене місце відпочинку телепинців.
Берізки у центрі села посаджені в 1981 році. Це пам'ять про 231 односельчанина, що загинули на фронтах Другої світової війни.
Приходять діти і дорослі до священних місць у центрі села та на кладовищі.
Приміщення школи в якому навчалися діти з 1908 по 1979рр.
Учитель
Січень 24, 2020 Валентина БРЯНЦЕВА, студентка ІІ курсу Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка
Завжди усміхнений, бадьорий і при ідеальному здоров’ї – саме таким залишився у пам’яті Валентин Васильович Савіцький із села Телепине, що на Черкащині. А скільки ж пережив та перебачив! І німецького окупанта, і Перемогу, і повоєнний голод та злидні, і важкі колгоспні будні, і падіння СРСР…
Він був не просто вчителем фізкультури в сільській десятирічці, а справжнім фанатом учительства. Працював з учнями під час уроків та позакласно, і це були не тільки гуртки, а й індивідуальні заняття, з кожним охочим.
Невтомно самовдосконалювався, шукав нових методів викладання, заохочення дітей до спорту, здорового способу життя. Школярі горнулися до нього. І навіть районне начальство знало: у Валентина Савіцького формується справжній резерв перспективних спортсменів. Любов до фізкультури означала продуктивну працю на уроці, чіткість у виконанні поставлених завдань, а Валентин Васильович, повірте, вмів це прищеплювати.
Завжди намагався усіляко заохочувати своїх вихованців: клопотався про те, щоб кращих відзначили подарунками, нагородили грамотами і дипломами. Сам фотографував переможців різних змагань для шкільної Дошки Пошани. Прививав учням командний дух, патріотизм, випробовував їх, улаштовуючи різноманітні змагання та спартакіади.
«За час роботи з 1953 року в Телепинській середній школі виховав близько трьох тисяч учнів, які тепер працюють у різних галузях господарства, навчаються у вишах, мають офіцерські звання. Для всіх моїх вихованців фізична культура і спорт стали другою професією», – писав Валентин Васильович про власний досвід.
Півстоліття віддав учительству. Неодноразово нагороджувався різними грамотами і подяками, а його портрет зазвичай красувався на районній Дошці Пошани. Та найголовнішою нагородою для себе завжди вважав удячність і повагу своїх вихованців. Закінчивши школу, вони не забували про нього: писали листи, дякували за міцні м’язи, а більше – за мудру науку життя.
У свої 60 з гаком Валентин Васильович і сам давав фору багатьом значно молодшим односельцям. Підходив до саморобних брусів і легко демонстрував стійку на руках. А ще якось фінішував «срібним» призером на республіканських змаганнях з багатоборства на дистанції…
Надихав тільки власним прикладом, навіч показував, що спорт до снаги кожному незалежно від віку. Працюй, докладай зусиль – то буде й результат.
Мав і свою «слабкість» – фотоапарат. Мені здається, ніколи його з рук не випускав. Знімкував багато десятиліть, скрізь і за будь-яких обставин. На його світлинах – учні, колеги-вчителі, сільські свята, прощання з покійними односельцями… Був своєрідним сільським репортером чи то пак – фотолітописцем села.
Його любили – як люблять найшановніших людей села. І досі щирим теплом зігрівають кожне слово, коли згадують Валентина Васильовича: вже понад рік, як він відійшов у засвіти.
Учитель з великої літери… Пам’ятаю його вже в поважному віці, але повного сил. Стрічалися кожного ранку, бо наші обійстя поруч, і він неодмінно світився усмішкою й озивався добрими жартами. Завжди їздив на велосипеді, а кожної зими ставав на лижі, хоч було йому тоді вже за 80.
І не цурався жодної сільської роботи. Як дбайливий господар працював на городі, доглядав садок, порав худобу. Ми з друзями любили бувати в нього. Він навертав нас до читання мудрих книжок і до спорту. Не забуду його очей. В них іскрилося щастя, хоч ми тоді ще не могли цього оцінити…
Лише тепер, у спогадах, усвідомлюю: він учив нас впізнавати це справжне Щастя.
Чи можете ви світ цей уявити без сонця, солов'їв, чи без лелек?
Без книги теж ми не змогли б прожити, збідніло б людство без бібліотек...
Шкільна бібліотека
В житті кожної установи є дата, яка має одну унікальну властивість: віддаляючись у часі вона не втрачає для наступних поколінь ні свого значення ні притягальної сили. З роками, десятиріччями, вона стає більш вагомою, глибше розкривається її зміст.
Бібліотека при школі була організована 50-х роках ХХ століття. Першим шкільним бібліотекарем була Іщук Одарка Іванівна. З 1949 по 1953рр в бібліотеці з книжковим фондом 3500 примірників працював Дудник Олександр Іванович. З 1953 по 1995 роки бібліотекою завідувала Бондаренко Маїса Максимівна. Вона віддала улюбленій роботі 42 роки життя. З любов’ю і пошаною згадують про неї всі, хто довгі роки працював поруч, і ті кому прищепила любов до книги на все життя. В той час бібліотека була розташована в невеличкому кабінеті. Та коли в 1979 році побудували нове приміщення школи - для бібліотеки виділили велику, світлу кімнату (62 кв.м.), з читальним залом на 20 місць. Бібліотека в школі - місце, де кожен завжди знайде книгу до душі, добру пораду і підтримку, бо "найкращий спосіб зробити дітей хорошими - це зробити їх щасливими (О.Уальд).
Спогпд про книгу...
"Мої батьки родом із села Телепине Кам’янського району Черкаської області, а я 1933 року народився у Горлівці, куди переїхали батько і мати, щоб не вступати до колгоспу. Отак я народився у російськомовному середовищі. Не знаю, що вийшло би з мене, коли б не війна. 1941 року я пішов у перший клас російської школи при шахті ім. Орджонікідзе, що під Макіївкою. Невдовзі, 18 вересня, в нашу місцевість прийшли німці. Вже за тиждень вони відкрили школу з українською мовою навчання. І цікаво: ніхто не пікетував школу. Знайшлися і вчителі, що знають українську…
Коли закінчилися харчі, батько вирішив повертатися в Телепине. Тут я пішов у школу, вже нашу, українську. За кілька місяців я вже говорив рідною мовою. Правда, німці до літа 1942 року навчання в школі припинили. Довелося нам, п’ятьом відчайдухам, вчитись вдома у директора школи Ревенка Карпа Семеновича. Тому я і не втратив жодного року в навчанні.
Пишу вам, розраховуючи на допомогу – я розшукую читанку, за допомогою якої навчався української мови. Її видрукували в Кам’янській друкарні 1942 року на обгортковому папері з “вустюками”. Мала вона 24 аркуші. Матеріал був підібраний майстерно. Відчувалася рука фахівця. Були там вірші Тараса Шевченка, Степана Руданського, Леоніда Глібова, Павла Грабовського та інших українських поетів. Було й багато творів народних поетів, а також колядки і щедрівки…
Допоможіть знайти цю книгу.
Володимир ШЕВЧЕНКО, Луганська обл.
PS: Директор Кам’янського історичного музею, член Історичного клубу “Холодний Яр” Юрій Ляшко сповістив, що про цю книгу чув, але знайти її досі не вдалося, бо коли у Кам’янський район прийшли червоні, то цю книжечку знищили, бо її видали за німців.
За матеріалами сайту http://nezboryma-naciya.org.ua
Телепинська сільська бібліотека
Телепинська сільська бібліотека була створена на початку 50-х років ХХ ст. і розташована в приміщенні сільського клубу.
У 70-ті роки, коли одна бібліотека вже не могла обслуговувати все сільське населення, в місцевому колгоспі було відкрито бібліотеку-філіал.
В різні роки сільськими бібліотекарями працювали Дудник Олександр Іванович, Дмитренко Ольга Василівна, Копійка Галина Андріївна, Бражник Марія Тимофіївна.
Нині Телепинська сільська бібліотека має понад 14,5 тисяч примірників фонду, підключення до мережі Інтернет. Бібліотекарем працює Погоріла Наталія Костянтинівна,
Раритетний утопленик
Так історично склалося, що до наших днів дожив лише один Valentine VII. Зберігся він тому, що в ході бою потонув. Машина з серійним номером 838 була побудована в травні 1943 року, ближче до осені потрапила в СРСР, а 25 січня 1944 року пішла під лід під час боїв за Телепине (Черкаська область, Україна). Танк підняли в 1990 році, а в 1992 подарували Канаді.
Наші земляки
Амінадав Каневський народився 17 березня 1898 року в селі Телепине в родині телепинського міщанина Мошка Кавова Каневського.
Немає коментарів:
Дописати коментар